У нядзелю, 15 лістапада 2009 г., браты Рэдэмптарысты разам з магістрам навіцыяту а. Віталем Алещуком, CSsR наведалі в. Увісла Гусяцінскага р-ну Тарнопальскай вобласці, дзе каля парафіяльнай царквы Увядзеньне ў Храм Найсвяцейшай Багародзіцы была асвечана фігурка Божай Маці. Падзея гэта знакавая тым, што гэтую капліцу ў гонар Багародзіцы меў вялікае жаданне тут паставіць бр. Іван Пругар, CSsR, які быў родам з гэтай вёскі, але трагічна загінуў у чэрвені гэтага года, маючы 29 гадоў. 

Жыццё і пакліканне брата Івана глыбока запала ў сэрцы яго аднавяскоўцаў, і яны разам з маці Івана п. Ганнай Пругар ўзяліся ажыццявіць яго мару і агульнымі намаганнямі паставілі фігурку Багародзіцы, як гэтага жадаў наш субрата. 

Асвячэнне адбылося пасля Святой Літургіі. Каля ног Багародзіцы - надпіс: «Гэтая капліца пабудавана на славу Бога і на радасць людзям у памяць манаха Івана». Святар падзякаваў усім, хто спрыяў сваёй працай і ахвяраваннямі гэтай справе, а парафіяне і дзеці прадставілі маленькую праграму, у якой у вершаванай форме распавялі пра кароткае, але праведнае жыццё брата Івана (гл. ніжэй), і праспявалі песні, прысвечаныя яму. У многіх на вачах стаялі слёзы адначасова суму і радасці. 

На заканчэне на магіле брата Івана была адслужана Паніхіда. Як сказаў парах, Іван назаўсёды застанецца ў нашай памяці радасным і ўсміхненым, якім мы яго заўсёды бачылі пры жыцці, а смерць не аддзеліць яго ад нас, бо ён надалей застаецца паміж намі, пра што сведчыць нядзельная падзея ў Увісле. 

бр. Зміцер Чарнель, CSsR

О, Богородице Діво, Маріє,
Радуйся, радуйсь, небес леліє,
Сонцем прибрана, крита дугою,
Маріє чиста, Господь з Тобою.
Благословенний плід чрева Твого,
Ти, Ненько Спаса, Бога самого,
Для нас спасення в Тобі ся криє,
Радуйся, радуй, неба леліє.

Ми все життя ідемо до Христа.
Важкий наш хрест і нелегка дорога,
Та його правди істина проста,
Та його мудрість світла і свята
Тримає віру непохитну в Бога.

Ми запалюєм спомин — свічку,
І помолимося ще не раз,
Бо в нас освячують капличку,
Таку церковцю невеличку,
Твердиню віри в трудний час.
Хто виплекав її в надії?
Кому наснилася вона?
Хто в свої роки молодії
Її, як паросток, леліяв,
Чекав крізь роки цього дня?

А звався він Іванко Пругар.
Вродливий, сонячний, завзятий,
Бо мав від Бога справжній дар,
Бажання чисте, серця жар,
Отут капличку збудувати.

Іванко Пругар - це свята дитина,
Пройшов короткий, але світлий шлях.
Душа до неба, тіло - в домовину,
Палка молитва в серці й на устах.
Шукав невпинно наш Іванко Бога,
Наука бабці жила у душі:
«Без Бога ані до порога,
Молися щиро серцем у тиші»

Стелилася його дорога
У важкій праці будних днів.
Та стежка, що вела до Бога,
Була в житті, наче тривога:
Щоб тільки встиг, тільки зумів!
За море кликала та стежка,
І він три роки працював.
Було Іванові нелегко,
Але за тую Божу лепту
Він в праці рук не покладав.

В Детройті він щоденно в церкві
Молився вервичку, отцеві прислужив:
«З надмірної любові хочеш вмерти,
Адже Ісус за грішних притерпів?»
Пізніше переїхав у Чикаго,
А там вночі Іванко працював,
Щоранку було в нього свято,
Бо у Причасті Господа приймав.

По літургії вервичку молились
За Церкву, Україну, цілий світ,
часом хотілось в храмі прислужити,
Як промінь сонця в світі криз і бід,
Як легко було з ним молитись,
Як любо жити було з ним,
Любові серцем причаститись,
Насолодитись неземним.

Він пам'ятав рідну Увислу,
Як парох Тимофій Перше Причастя дав,
Дитині в серденько посіяв віру чисту,
Як хрест святий до уст його приклав.
Пригадував собі Тернопіль,
Служити Богу вчив отець Василь,
Хоч був в Америці вже кілька років,
Та голос Божий кликав в монастир.

Коли ж вертався з мандрів світом
У рідний край, на свій поріг,
До церкви ніс свій заробіток,
Бо мрію гордо і відкрито
У серці зраненім беріг.
Такий вертеп, як в нашій церкві,
В окрузі тут ніхто не має.
Іван Пругар йде далі вперто:
Приносить Богу світлу жертву,
Монаший постриг обирає.

- Благословіть, владико Інокентій,
В монашество посвяту до кінця.

- Нехай, дитино, в боротьбі щоденній
Поможе Хрест і Терня від Вінця.

В новіціяті перші кроки робить,
Отець Микола Волосянко –
Його незмінний духівник.
Літав на крилах наш Іванко,
Бо до роботи хлопець звик.
Молитвою свій дух підносив,
Ще інших цього научав,
Пречисту Діву щиро просить –
Він їй капличку обіцяв.

Йому лиш 29 років.
Він молодий і повний сил.
До мрії - тільки кілька кроків,
А він лиш біль душі жорстокий
Для мами й світу полишив.
Далеко від своєї мами
Погас, як вогник, у воді,
А мрія, плекана роками,
Лишилася назавжди з нами,
Бо він чомусь таки не вспів.

А мама мрію в душу вклала,
Громада помагала їй.
А Божа Мати десь на хмарах
Плела віночок золотий.

Капличка нині є вже в нас,
І вся зібралася громада,
щоб вшанувати Бога радо
За цей щасливий, світлий час.
Щоб помолитись за Івана
і попросити всіх святих
За його працю неустанну
і за молитву покаяну
Його прийняти до своїх.

Не плачте, бабцю, мамо Анно,
Його душа - сама краса.
Ми будем завжди пам'ятати,
В своїх щоденних молитвах.
Запалим поминальну свічку,
Помолимося разом всі
За цю освячену капличку,
Оцю церковцю невеличку,
Що береже духовний світ.